Natalia [Шанталь Ґаран] (fb2) читать постранично, страница - 2

вона, — може статися так, що нам доведеться передати дитину польським органам влади.

Наталія поривчасто підхоплюється на ліжку.

— Інґер, ви не можете казати це всерйоз!

— Не кричіть, Наталіє, благаю. Виявляється, що ви й ­татко...

Не в змозі стриматися Наталія вигукує:

— Заради бога, не кажіть про нього як про татка. Це смішно.

— Як хочете. Отже... З огляду на те, що обоє батьків дитини є поляками, а...

— Польща вже не Польща. Мапа світу злетіла шкереберть. Хоч би що сталося з цією країною, я її викреслила зі своєї пам’яті, це просто чорна пляма на земній кулі. Навіть мови нема, щоб відправити дитину туди. Я мушу принаймні завадити цьому!

Тремтячи від люті, Наталія вказує пальцем на вікно майже зі звинуваченням.

— Ви чуєте людей на вулиці? Вони мають всі підстави вірити в майбутнє. Я хочу, щоб дитина виросла тут!

Наталія волає крізь сльози. Тріумфальні вигуки, що долинають ззовні, лише посилюють її відчай. Увесь народ вийшов на вулицю зустрічати короля Гокона. Він повернувся в країну після того, як німецька окупація примусила його шукати притулку в Англії, і на норвезьку землю він не ступав з 7 червня 1940 року. Сьогодні в Осло свято. Сьоме червня 1945 року назавжди залишиться в історії цієї країни. Люди сунуть з усіх частин міста, на вулицях вирує багатотисячний натовп, вітаючи короля, який відмовився співробітничати з нацистами. Віднині Гокон уособлює гідність народу. Ніколи ще в місті не було стільки веселощів. Разом зібралися всі прошарки суспільства: студенти, колишні бійці, рибалки, торговці, держслужбовці, чоловіки, жінки й діти. Усі. Люди святкують кінець німецької окупації, скандують гасла перемоги та віри в майбутнє. Ця людська маса демонструє дивовижну єдність, а своїми галасливими вигуками вона стверджує гордість від того, що люди є одним цілим — народом, який визволився від загарбника.

Тримаючи й досі руку своєї відвідувачки, Наталія набирається духу та наважується розповісти про німецького офіцера.

Інґер без емоцій сприймає нову версію подій, не перериваючи Наталію. Вона нічним не видає бажання приєднатися до своїх співвітчизників на вулиці. Похнюпивши голову, Наталія так тихенько шепоче, що Інґер мусить щосили прислуховуватися, аби нічого не проґавити з нової розповіді молодої полячки про німецького офіцера, який нею скористався. З висоти свого становища він її залякав, удав зацікавленість, напоїв алкоголем. Ледь чутно Наталія зізналася, що наприкінці вечірки вона поступилася офіцеру.

Вона здіймає голову, дивиться просто в очі Інґер і шепоче: «То було майже зґвалтування».

Запала важка тиша.

Інґер розуміє, що більше нічого Наталія не скаже. Вона розкриває конверт і витягує звідти офіційний документ, на якому чорними чорнилами занотовує нові переконливі факти, які їй щойно розповіла Наталія. Інґер надає їй папери на всиновлення, пояснюючи деякі складні для розуміння юридичні звороти. Співробітниця Фонду Себбелоуса підтверджує свою підтримку й обіцяє цій жінці, що так міцно тисне їй руку, знов обговорити цей випадок з органами влади. Вона зробить усе, що в її силах, щоб дитину віддали на всиновлення до норвезької родини.

Схвильована Наталія їй дякує й укотре відмовляється від пропозиції дати хлопчику ім’я. Інґер сповіщає, що тепер їй треба внести зміни, але вона повернеться якомога швидше з паперами на підпис.

Посилаючись на необхідність перепочити, Наталія просить Інґер зачинити вікно перед тим, як та піде. Вона знов укладається в ліжко й втуплює погляд у стелю.

1

Драммен, Норвегія, осінь 2007 року

Ані тіні сумніву. Досить зіставити дату його появи на світ, тобто 7 червня 1945 року, з тим фактом, що його залишили в сиротинці, щоб зробити висновок — відповідальність за пов’язану з його народженням драму несе війна. Так чи так. А тут, вочевидь, ідеться про драму, про поразку, про інший бік медалі, яку напевно хотіли отримати герої. Його біологічні батьки були дезертирами. Дезертирами власної дитини. Не припускаючись оцінювальних суджень, слід подивитися на факти, суто на факти, як вони є. Вони самі за себе свідчать.

Толлеф Ульсен ніколи не переймався обставинами свого народження. Колись він зробив вибір — визначити себе, спираючись на відомі похідні дані, а не шукати зв’язку там, де його немає. Його прийомні батьки та брат, також прийомний, от і все родинне гніздечко. Генеалогічне дерево на тому й зупинялося. Навіщо навалювати на себе важкий тягар, який невідомо чи знесеш? Навіщо піднімати завісу над уявними, імовірно огидними картинками, від яких розум уже ніколи не визволиться? Значення має лише слід, що ми по собі лишаємо, решта нам не належить.

Він пишався своєю прагматичністю. Утім, ця риса зовсім не заважала йому розправляти крила фантазії. В уяві настирливо поставало фантасмагоричне видіння жіночого профілю: непевні риси, оповите тьмяним світлом обличчя. Уявні