законною дружиною, і він її, якщо можна такі два слова поєднати в одне ціле, — страшенно любив. Він безтямно любив Роксану і без зайвих слів, коментарів, обговорень виконував усі її забаганки. Яка ще жінка у цьому світі, так гадав він, могла себе так почувати з чоловіком, як Роксана? Яка ще жінка у світі могла собі дозволити те, що дозволяла собі Роксана? Власне, що дозволяв їй він, Вітольд Миронович.
Ось і нинішня її чергова забаганка. Під час перемотування відеокасети вона якось ненароком зірвала штучний, приклеєний минулого тижня у Парижі, ніготь на середньому пальці. А вона ж тільки два дні тому, минулого вихідного, літала туди з Вітольдом на обід і після ланчу зайшла до кращих французьких манікюрниць. І от на тобі: знову потрібно летіти на кілька годин у Париж, аби замінити той клятий наклеєний ніготь.
Вітольд уранці зателефонував власному пілоту, залагодив необхідні процедури з летовищем, і літак піднявся з напіврозірваним нігтем Роксани у повітря і ліг на курс Київ-Париж. А зараз — вона знову поруч з ним: захищена, щаслива, хоч не до кінця задоволена.
— Тобі не здалося, що ми з тобою не бачилися цілу вічність?
— Здалося, люба, здалося.
— Ти так холодно відповідаєш.
— Я тебе дуже люблю... Душею, серцем... Я говорити гарних слів не вмію. Коли люблять, не говорять про кохання. Тоді просто відчувають його. Усіма фібрами душі і серця, — шепотів і собі Миронович.
— А кажеш, не вмієш говорити. Коли ти прийшов перший раз на телестудію, я дивилась на тебе і вірила, що переді мною сидить український Цицерон.
— Не вигадуй.
— Я правду кажу. Ти так гарно говориш на політичні теми. Я б хотіла, аби ти так гарно говорив і про кохання до мене, як ти говориш про політику.
— Я спробую...
— Спробуй, любий, спробуй... Ууу, — вона стулила губи трубочкою. — Я б від самих тільки таких жагучих слів... Ти мене зрозумів, любий...
— Так, — він ствердно кивнув головою.
— Я кинула б у бій усі наявні сили в головного командування. А якщо не допомогло б, ми б тоді ввели і резерв ставки...
— Припини, — він притис її до грудей і погладив за кругле хтиве коліно. Він погладив її по стегнах, туго обтягнутих дорогими французькими панчохами. Чомусь саме зараз йому згадалася їхня друга зустріч.
II
Це сталося в його службовому кабінеті. Вона тоді прийшла до нього у кінці робочого дня. Підійшла так, ніби він з нею був знайомий не по телестудії, а з дитсадка, з самого раннього дитинства. По-дитячому вистрибнула на його службовий стіл, відсунула довгими гарними пальчиками з ніжнорожевими нігтиками службові папери з резолюціями навскіс і сказала просто, звертаючись до нього на «ти»:
— Ти міг би сьогодні свою секретарку відпустити додому? Хай сходить у дитячий садочок, забере дитинку і трохи погуляє з нею в одному з мальовничих сквериків Києва.
— Міла не має дитинки, — іронічно посміхнувся Миронович.
— То хай погуляє зі своїм нареченим і незабаром матиме. Може сходити з ним у кіно. Купити квиток у задній, найбільш затемнений ряд, і там зайнятися з ним коханням, — вона ніби навмисне розтулила ширше свої гарні ніжки. Краєм ока він помітив, що на ній панчохи, а не колготки, і здивувався, що — більше нічого. Кров йому вдарила в голову. Вітольд раптово відчув, що збуджується. Він, мабуть, саме цього й хотів. Але не міг такого навіть припустити. Досягнувши таких несподіваних навіть для самого себе вершин, він піймав себе на думці, що за одне таке задоволення може все піти в тартарари. Його тепер шанобливо й не лише в офіційних листах величали «високоповажний» чи «вельмишановний Вітольде Володимировичу», до нього тепер навіть учорашні друзі (принаймні, при людях) зверталися тільки на «ви». Адже у нього така висока державна посада і він уже давно не студент юридичного факультету, а його службовий кабінет поруч з кабінетом однієї з найвисокопоставлених людей у державі. Ця людина може до нього зайти в будь-яку мить.
Йому тоді пригадалася однокурсниця Любов Щедрота. Вона теж вистрибувала на стіл, безпричинно сміялася, і час від часу демонструвала свою приховану красу.
— Ти ще досі хлопчик, Вітольде? — постійно цікавилася вона, ніби для неї це було важливіше, ніж закінчення наступного курсу юрфаку. — І ти ще досі не знав жодної дівчини?
Вітольд, пам’ятає, тоді образився, жбурнув свої конспекти на підлогу й грубо сказав: «Зараз уже не буду хлопчиком!»
Вона у відповідь засміялася й відкинулась назад, поклавши свою гарну голівку на власні руки, і реготала безпричинно далі. У Щедроти тоді також не було трусиків. Вона безцеремонно поклала на його плечі ноги і застерегла:
— Тільки не туди, мій хлопчику. Я мамою на третьому курсі не збираюсь ставати. Спочатку дістану диплом, стану юристкою, а тоді вже — мамою... Якщо матимеш бажання, можеш стати і татусем, — і знову розреготалася.
Збуджений Вітольд пам’ятав пахощі її тіла, навіть — поту, який змішався з його власним. Гірким і водночас —
Последние комментарии
39 минут 24 секунд назад
2 часов 12 минут назад
6 часов 5 минут назад
6 часов 9 минут назад
11 часов 30 минут назад
1 день 23 часов назад