Це неначе сон. Може, це і є сон, чудовий сон… Вона дивиться мені в очі, а за її спиною — безкінечне біле світло полуденного сонця, помережане листям.
Я не пам’ятаю її імені, але ніколи не забуду обличчя.
— Я хочу бути з тобою завжди, — кажу. — І зістаритися разом із тобою.
— І вмерти в один день? — питає вона, грайливо схиливши голову.
— Вмирати я взагалі не хочу…
Нахиляюся, щоб поцілувати її у щоку, але останньої миті вона повертається, і я недоладно цілую в ніс. Вона заливчасто сміється, закинувши голову й вигнувши свою прекрасну тонку шию. Хочу обійняти, та вона вмить випручується й дуже серйозно дивиться на мене.
Розумію, що минув час, вона подорослішала і стала ще чарівніша…
Тоді знімаю зі своєї шиї хрестик. На білій емалі — тонкий золотий силует розіп’ятого Христа й дрібні личка янголів, сумно схилені долу… Ніжно надіваю на неї цей свій подарунок, і вона притискає його долонею до грудей, усміхається… Але щось не так. Не можу збагнути, що саме… Пригортаю її до себе, зазираю у вічі, намагаючись розгледіти, що за тривога оселилась там, у глибині її погляду. Темні кола — звідки вони? А її губи… Білі — ані кровинки… Безкінечне біле світло позаду неї перетворюється на темну стіну втоптаної землі, поцяткованої поодинокими травинками. І вона падає на цю стіну, глухо вдаряється потилицею, — тому що я більше не тримаю її в обіймах.
Вона лежить на землі біля моїх ніг, а я з жахом дивлюся на свої руки, на них — кров…
Я здригнувсь і прокинувся. Дрімота зморила мене лише на кілька секунд. Пристав у кримінальних справах, який сидів навпроти, так само дивився у вікно, — він і не помітив.
Екіпаж підкидало на брудній бруківці, що звивалася поміж борделів із перевіреною репутацією й украй сумнівними шинками та заїжджими дворами.
Я сидів, закинувши ногу на ногу, й пристав мусив постійно крутити коліньми, щоб не замастити штани об мої брудні підошви. Однак на кожній третій вибоїні йому не вдавалось ухилитися, тож пристав стиха лаявся й витирав холоші рукавом сюртука, а потім рукав — іншим рукавом.
— Чуєш, приставе, — чомусь закортіло мені запитати. — А що, як усім прізвища роздавали, — тобі забракло?
— Чому забракло? — не зрозумів пристав.
— Ну, а чому ж тобі замість прізвища — та й ім’я по батькові вписали? Маринич…
— Марініч, — виправив він. — Прізвище як прізвище…
— Угорське?
— Чому це угорське?
— Овва! Та звідки ж мені знати, чому в тебе прізвище угорське!
Пристав іще дужче розгубився й дурнувато закліпав очима. Я не втримався — засміявся.
Аж ось пролунало гучне «тпру» візниці, і коні спинилися. Ненавмисне посунувшись трохи вперед на лаві, я лишив на холоші пристава жирний слід.
— Даруй, — сказав я, хоча мені було байдуже. Не до його штанів зараз… Дістав з-за пазухи складений учетверо малюнок, розгорнув і поглянув на нього ще раз. Жіноча рубінова підвіска з оправою у вигляді змії. Таку не переплутаєш ні з чим. Я зіжмакав малюнок і похапцем запхав його в кишеню на грудях пристава.
— І ще раз: рівно о дев’ятій! — сказав я. — Якщо, не приведи Господи, запізнишся — твоє угорське прізвище карбуватимуть із помилками цвинтарні каменярі.
Він кивнув.
— Тепер — найскладніше, — додав я. — Раніше об’являтися теж не можна! Зможеш запам’ятати обидві частини плану?
Пристав знову кивнув.
— Певен? Краще запиши. Не можна запізнюватись, але й припхатися раніше — теж не можна. Я розумію, що для поліції — це не так просто… Але якщо сьогодні мій день, то встигну виграти цю дрібничку й повернутися без вашої допомоги.
— Добре було б, — зітхнув пристав.
Він підняв був руку, щоб відчистити бруд на коліні, та потім із сумнівом поглянув на свій рукав, злегка колупнув грязюку нігтем, й облишив цей намір.
— Та не трусися так, — сказав я йому. — Ви ж не Лисицю арештовувати будете, а мене.
— Так-то воно так… Але ж вламуватися будемо до Лисиці…
Я зневажливо поглянув на нього.
— Цупко він вас держить… Просто за ваші людські немочі, ге?
Пристав не відповів, втупившись у носаки своїх черевиків.
— Панове, приїхали! — гукнув візниця.
— Нащо так волати, — пробурмотів я, та все ж таки визирнув з екіпажа.
Присмерк уже заткав високе київське небо, але мешканці Ямок економили на свічках — у вікнах іще було темно. «Наче в очах мертв’яка», — привіялось порівняння, і я подумки сплюнув через ліве плече, щоб відігнати похмуре передчуття. Все мине гладенько.
— А якщо програєте, а нас іще не буде? — спитав пристав.
«Тіпун тобі на язик…» — подумав я, але нічого не сказав. Натомість простягнув руку до його обличчя й «витягнув» із повітря гральну карту.
— Яка карта? — запитав.
— Валет, — здивовано відповів вражений фокусом пристав.
Последние комментарии
10 минут 33 секунд назад
11 минут 37 секунд назад
14 минут 30 секунд назад
16 часов 42 минут назад
17 часов 36 минут назад
17 часов 39 минут назад