Таємничий суперник [Агата Крісті] (fb2) читать постранично

Присвячується всім тим, хто веде монотонне життя, сподіваючись відчути з чужих слів увесь захват і небезпеку пригоди

ПРОЛОГ

Була друга година дня 7 травня 1915 року. Підбита по черзі двома торпедами, «Лузитанія» стрімко тонула, а тим часом на воду чимшвидше спускали човни. Жінки і діти вишикувалися в очікуванні своєї черги. Деякі досі відчайдушно тулилися до своїх чоловіків і батьків, інші міцно притискали дітей до грудей. Одна дівчина стояла сама, трохи осторонь від решти. Доволі юна, не старша вісімнадцяти. Вона не здавалась наляканою, її серйозні очі дивилися непохитно просто вперед.

— Перепрошую.

Дівчина здригнулась від чоловічого голосу, що пролунав поряд, і обернулася. Уже не раз вона помічала цього чоловіка серед пасажирів першого класу. Був у ньому натяк на таємничість, який розбурхав її уяву. Він ні з ким не говорив, а коли хтось звертався до нього, швидко відкидав усі спроби зав’язати розмову. Крім того, мав звичку нервово озиратися через плече зі швидким підозріливим поглядом.

Зараз дівчина помітила, що він неабияк схвильований. Над бровою проступили намистинки поту. Очевидно було, що він тамує страх, та все ж він не справляв враження людини, яку лякає зустріч зі смертю!

— Так? — Вона серйозно й запитливо глянула йому в очі.

Чоловік стояв і дивився на неї з якоюсь безнадійною нерішучістю.

— Напевне! — буркнув він сам до себе. — Так, це єдиний шлях.

А тоді зненацька промовив уголос:

— Ви американка?

— Так.

— Патріотка?

Дівчина спалахнула.

— Не думаю, що ви маєте право таке питати! Звісно, так!

— Не ображайтеся. Знали б ви, що зараз на кону, то не образились би. Але я повинен комусь довіритись, і це має бути жінка.

— Чому?

— Тому що «жінки та діти — вперед». — Він озирнувся і стишив голос: — Я везу папери, життєво важливі папери. Вони можуть мати вирішальне значення для союзників у війні. Розумієте? Ці папери необхідно врятувати! У вас більше шансів їх врятувати, ніж у мене. Візьмете?

Дівчина простягнула руку.

— Стривайте, мушу вас попередити. Існує ризик, що за мною стежать. Не думаю, що це так, але Хтозна. Якщо так, це буде небезпечно. У вас стане духу це витримати?

Дівчина всміхнулась.

— Я чудово все витримаю. І я пишаюся тим, що ви обрали мене! Що мені потім з ними робити?

— Читайте газети! Я дам приватне оголошення в колонці «Таймз», яке починатиметься зі слова «Супутниці». А якщо упродовж трьох днів нічого не буде — що ж, так ви знатимете, що мені кінець. Відвезіть тоді пакунок до американського посольства й передайте послу особисто в руки. Зрозуміло?

— Цілком.

— Тоді будьте готові, а я прощатимусь. — Він взяв її за руку. — Прощавайте. Щасти вам, — промовив він гучніше.

Її рука зімкнулася на цератовому пакунку, вкладеному в долоню.

На «Лузитанії» саме визначилися зі списком пасажирів на правому борті. У відповідь на швидку команду дівчина рушила вперед — займати своє місце в човні.

РОЗДІЛ 1 ТОВ «Молоді авантюристи»

— Томмі, стариганю!

— Таппенс, старушенціє!

Двійко молодих людей дружньо привіталися, миттєво заблокувавши при цьому вихід з метро на Дувр-стріт. Такі звертання були оманливі — сумарний вік цих двох явно не сягав бодай сорока п’яти.

— Триста років тебе не бачив, — продовжував юнак. — Куди зібралася? Ходімо, пожуємо булочки разом. Нам тут уже всі не раді — стоїмо отак на проході. Ходімо звідси.

Дівчина погодилась, і вони рушили по Дувр-стріт у бік Пікаділлі.

— Отже, — мовив Томмі, — куди підемо?

Легка тривога, що пролунала в його тоні, не лишилась непоміченою для гострого слуху міс Пру-денс Каулі, із загадкових причин відомої близьким друзям як Таппенс^[1]. Дівчина миттєво стрепенулася:

— Томмі, у тебе ні гроша!

— Іще чого, — непереконливо заявив Томмі. — Купаюся в грошах.

— Ти завжди був кепським брехуном, — суворо мовила Таппенс, — хоч колись ти й переконав сестру Грінбенк, що лікар призначив тобі пиво для тонусу, але забув внести це в бюлетень. Пам’ятаєш?

Томмі всміхнувся.

— Ще б пак! А як розлютилася стара кішка, коли дізналася! Не скажу, що вона погана людина, матінка Грінбенк. Старий добрий шпиталь... Покинула службу, як усі?

Таппенс зітхнула.

— Так. І ти теж?

Томмі кивнув.

—Два місяці тому.

— Нагородні? — натякнула Таппенс.

— Витратив.

— О, Томмі!

— Ні, старенька, не в шаленій гульбі. Не з моїм щастям! Вартість житла — як зараз усюди, або можна жити в саду. Повір, якщо не знаєш...

—Дитя моє, — перервала Таппенс, — нема такого, чого я не знаю про вартість житла. Ось ми і в «Лайонз», і кожен платитиме за себе. Ось так! — І Таппенс повела його нагору.

У приміщенні було людно, і вони блукали в пошуках столика, ловлячи при цьому уривки розмов.

—...І знаєш, вона сіла й заплакала, коли я сказав, що зрештою квартира їй не дістанеться.

— ...Це була просто угода,